Криза двох років: наша історія виживання серед істерик та "ні"
Я добре пам'ятаю той день. Моїй доньці було близько року і восьми місяців. Ми гуляли в парку, і я сказала, що час іти додому. У відповідь мій солодкий, усміхнений ангел подивився на мене, набрав повні груди повітря і видав таке оглушливе "НІ!", що, здається, з дерев посипалося листя. А потім вона просто впала на асфальт і забилася в істериці. Я стояла над нею, червона від сорому, відчуваючи на собі погляди перехожих, і в голові билася лише одна думка: "Що це було? Що сталося з моєю дитиною?". Так почався період, відомий у психології як "криза двох років", а в моїй сім'ї — як "час, коли в нашого ангела вселився маленький демон". Це була відверта і виснажлива перевірка нашої сім'ї на міцність, з якої ми винесли кілька важливих уроків.
Світ, що перевернувся з ніг на голову
З того дня наше життя перетворилося на мінне поле. Будь-яка, навіть найпростіша дія, могла спровокувати вибух. Прохання помити руки, пропозиція сісти в автокрісло, спроба одягнути її — все зустрічалося категоричним "Ні!" та гучним протестом. Істерики стали нашими постійними супутниками: у супермаркеті через відмову купити десяту шоколадку, на дитячому майданчику через необхідність іти додому, вдома через те, що банан зламався навпіл. Я читала про сепараційну тривогу, але це було щось інше. Це був бунт. Здавалося, моя мила, ніжна дівчинка зникла, а на її місці з'явився маленький тиран, мета якого — зруйнувати мою нервову систему.
Що ми зрозуміли (коли змогли видихнути)
Перші кілька місяців я жила в стані постійної війни та розгубленості. Я злилася, плакала, почувалася жахливою матір'ю. А потім, поступово, до мене прийшло розуміння кількох ключових речей.
- Це не проти нас. Це про неї. Це найважливіший інсайт. Дитина в цьому віці влаштовує істерику не для того, щоб нам дошкулити. В її мозку відбуваються титанічні процеси: з'являється усвідомлення власного "Я", бажання самостійності та контролю. Але її нервова система та емоційна сфера ще абсолютно незрілі. Вона просто нездатна впоратися з величезним потоком бажань та емоцій. Істерика — це не маніпуляція, а коротке замикання в мозку, який перевантажений.
- Існують тригери. Ми почали вести своєрідний "щоденник істерик" і помітили, що більшість "вибухів" трапляються за трьох умов: голод, втома, перезбудження. Профілактика стала нашою головною зброєю. Ми почали брати з собою більше перекусів, суворіше дотримуватися режиму сну і уникати галасливих торгових центрів у вечірній час.
- Ілюзія вибору творить дива. Прямі накази в цьому віці — це як червона ганчірка для бика. Вони є прямим викликом для маленької особистості, що бореться за свою незалежність. Ми відкрили для себе магічну техніку "вибір без вибору". Фраза "Ти будеш одягати червону чи синю футболку?" працювала незрівнянно краще, ніж наказ "Одягай футболку!". Дитина отримувала відчуття контролю, а ми — бажаний результат.
Що допомогло нам вижити?
Розуміння причин — це добре, але що робити в моменті, коли дитина лежить на підлозі супермаркету?
- Зберігати спокій (або хоча б його імітувати). Наша паніка, крик чи роздратування лише підливали масла у вогонь, посилюючи істерику дитини. Я навчилася робити глибокий вдих і повторювати про себе мантру: "Це просто криза, це минеться".
- Проговорювати та приймати емоції. Замість того, щоб казати "Не плач, нічого страшного", я почала озвучувати її почуття: "Ти зараз дуже, дуже сильно злишся, бо ми йдемо з майданчика. Я розумію, ти хотіла ще гратися". Це не означало, що ми залишалися. Це означало, що я бачу і приймаю її почуття. Часто цього було достатньо, щоб інтенсивність істерики почала спадати.
- Бути послідовними. Це найважче, але й найважливіше. Якщо ви сказали "ні", це має означати "ні". Якщо дитина розуміє, що криком можна домогтися свого, вона буде використовувати цей інструмент знову і знову. Чіткі, зрозумілі та послідовні кордони дають дитині відчуття безпеки, хоч як дивно це звучить.
Цей період був неймовірно складним для наших стосунків, для мого ментального здоров'я. Були дні, коли я відчувала повне безсилля. Але цей період навчив нас безмежному терпінню, емпатії та вмінню бачити за поведінкою дитини її справжні потреби. І так, він справді закінчився. Зараз нашій доньці три, і вона — чудова, розумна, хоч іноді й вперта, дівчинка. А на істерики в магазинах я тепер дивлюся не з осудом, а з мовчазним співчуттям та підтримкою в очах до її батьків. Бо я знаю: і це минеться.
